''Все эти звёзды я дарю тебе'' - сказал мальчик, ударив девочку железным тазиком по голове.©
Вони ладні були цілувати одне одного до того моменту, поки губи не починали нестерпно боліти.
Вона боялась вітру, і він завжди затуляв її лице долонями. Його пальці плутались у її волоссі, чорному, чорнішому, аніж ніч.
Він часто мерз. Неважливо, в яку погоду. Вона завжди тримала його руки своїми, обережно гладячи їх кінчиками тремтячих пальців.
Особливо сьогодні.
Ще ніколи він не відчував такий терпкий запах вишень від неї.
Ще ніколи вона не бачила, щоб його прохолодні, ясні очі були настільки світлими.
Вони пам`ятали все.
Від тремтячих від дощу вій до старого одягу, до непотрібного шарфу і тихого, ще зовсім дитячого сміху.
Неначе вони завжди бачили цю вулицю, неначе вічно зустрічали тут такий самий дощ, який пеленою застилав все і заважав їм бачити навіть одне одного, коли вони тулились одне до одного. І коли разом із поцілунком відчували на губах прохолоду кожної краплини, що потрапляла на обличчя. Неначе вічно бачили море поряд, яке безсильно билось об скелі, шкодуючи, що не може дістатись до двох таких нереальних фігурок. Неначе цей будиночок із облупленою стіною, об яку вони обидва опирались, коли в легенях нестерпно не вистачало повітря, завжди тут був. Коли обідрали всі руки, коліна об цю саму стіну, забувшись.
Неначе вони завжди стояли на вуличці і до болю, до сліпоти і головокружіння цілувались, обіймались.
Мить прощання затрималась.
Назавжди, ясно?
Вона боялась вітру, і він завжди затуляв її лице долонями. Його пальці плутались у її волоссі, чорному, чорнішому, аніж ніч.
Він часто мерз. Неважливо, в яку погоду. Вона завжди тримала його руки своїми, обережно гладячи їх кінчиками тремтячих пальців.
Особливо сьогодні.
Ще ніколи він не відчував такий терпкий запах вишень від неї.
Ще ніколи вона не бачила, щоб його прохолодні, ясні очі були настільки світлими.
Вони пам`ятали все.
Від тремтячих від дощу вій до старого одягу, до непотрібного шарфу і тихого, ще зовсім дитячого сміху.
Неначе вони завжди бачили цю вулицю, неначе вічно зустрічали тут такий самий дощ, який пеленою застилав все і заважав їм бачити навіть одне одного, коли вони тулились одне до одного. І коли разом із поцілунком відчували на губах прохолоду кожної краплини, що потрапляла на обличчя. Неначе вічно бачили море поряд, яке безсильно билось об скелі, шкодуючи, що не може дістатись до двох таких нереальних фігурок. Неначе цей будиночок із облупленою стіною, об яку вони обидва опирались, коли в легенях нестерпно не вистачало повітря, завжди тут був. Коли обідрали всі руки, коліна об цю саму стіну, забувшись.
Неначе вони завжди стояли на вуличці і до болю, до сліпоти і головокружіння цілувались, обіймались.
Мить прощання затрималась.
Назавжди, ясно?